Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/395

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

що вкинено до глибокого, підземного льоху. В ухах їх ще дрожали тони дзоркання заржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки, дрожали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом, а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.

IV.

Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.

— Га, злодій Панило, кості би йому покришило! — крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався. — Ха, ха, ха! Отто шукав старий чіп, а фігу найшов! О, почекай, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень, як ти мудрець.

Оця думка видимо відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко мов перо свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, що стояв під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потім без ніякої просьби поміг Новітньому положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.

— Чуєте, ви добрий чоловіче, поможіть мені! — сказав він до Владка. Той прихопився і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.