що вкинено до глибокого, підземного льоху. В ухах їх ще дрожали тони дзоркання заржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки, дрожали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом, а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.
Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.
— Га, злодій Панило, кості би йому покришило! — крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався. — Ха, ха, ха! Отто шукав старий чіп, а фігу найшов! О, почекай, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень, як ти мудрець.
Оця думка видимо відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко мов перо свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, що стояв під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потім без ніякої просьби поміг Новітньому положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.
— Чуєте, ви добрий чоловіче, поможіть мені! — сказав він до Владка. Той прихопився і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.
