Борис Граб збудився, щойно почало світати.
Ще вчора приїхавши з Відня по десятилітній неприсутності до батьківського дому, перетрясшися 36 годин залізницею, а потім невеличкою гірською таратайкою по кам'янистій та вибоїстій дорозі, він чув себе страшенно втомленим. Але переспавши одну ніч на оборозі в пахучім гірськім сіні, він чув себе немов відродженим, немов о десять літ молодшим, а праці й невигоди десятилітнього побуту в наддунайській столиці, серед інтенсивних студій та лікарської практики при клініці — усе те важке надбання, що мало тепер бути капіталом його життя, зробилося якесь нечутне, висіло над душею, мов оцей сірий туман, але не давило її. Він одягся тихесенько, зліз по драбині з оборога, вмився в кришталевім потоці, що дзюрчав при кінці вбогого городу його батька, і одною рукою розчісуючи своє волосся, а в другій держачи капелюх, попростував вузенькою, крутою стежкою за огород, у протилежний бік від батьківської хати, на поле, що від потічка підіймалося вгору, зразу легко похиленою скатертю, переломлювалося на половині глибоким яром, а відсі йшло вже чимраз стрімкіше під гору і губилося своїм кінцем у густій мряці, що велитенською сірою шапкою лежала на горі.
Борис був медик і з замилування гіґієніст. От тим то вийшовши за город і бачучи, що стежка веде півперек поля покритого зразу густим руном іще зовсім
