зеленого вівса, а далі ще густішим руном конюшини, він зрозумів, що пройти цею стежкою, не заросившися, буде неможливо. Він пригадав свої давні школярські часи і не надумуючися довго, роззув свої черевики і взяв їх у руку, підкотив штани вище колін і сміло, з якимось дивно розкішним почуттям пустився брести по росистій ниві.
Роса була студена, аж вищипувала в ноги, але це не спиняло його. Здорова, хлопська натура не боялася простуди в літній ранок. Зараз при перших ступнях його ноги аж по коліна облилися студеною росою, мов річку брів. Він задрожав від холоду, та не прискорюючи кроків, ішов просто стежкою до гори. Дорога вела до лісу, але Борисові хотілося дістатися аж на вершок гори і бачити відти схід сонця. Надто мав він у тій прогулці ще іншу свою ціль, що була провідною зорею всеї його подорожі в рідні сторони; він уже вчора, їдучи сюди, обдумував її та окидаючи очима околицю, визначував собі певні пункти, про які говорив собі в дусі: spectandum est[1], а тепер хотів розпочати виконання свойого пляну. З вершка гори — він знав це — стелиться широкий вид на три долини, на захід, на південь і на схід, а всі три ті долини заслонені від півночі мов величезним стогом власне цею горою, якої північним склоном він ішов тепер.
Перейшовши район засіяних нив, Борис опинився немов перед суцільною стіною
- ↑ Мусять бути оглянені!
