густої мряки, що все ще непорушно стояла на версі гори. Гора виглядала тепер як вулкан, із її вершка раз-по-раз клубилися величезні копиці пари і важко перевалюючися з боку на бік, котилися вниз. Інші підіймалися вгору, де займалися рожевим світлом, немов дивовижні сигналові вогні, що віщували схід сонця. А за тими бовдурами, чимраз світлішими та рожевішими, що разом із живістю кольорів приймали чимраз виразніші та фантастичніші контури, верх гори все ще стояв недосяжний для ока, таємничий, огорнений недоступною стіною, мов грізна твердиня. Хоча Борис знав цю гору змалечку, та проте не важився тепер запускатися в цю гущавину гірської мряки, в якій і на два кроки перед собою не міг бачити нічого виразно. Він знав, що толокою, яка тяглася вище понад районом управлених піль, бігли та перехрещувалися сотки ледве видних стежечок і що нема нічого легшого, як серед мряки збитися тут із правої стежки, заблудити серед густих корчів ялівцю та смеречини та карлуватих буків. Оттим то не запускаючися в те рожево-сіре море, він постановив собі йти його краєм, границею між нивами і толокою, доки не надибле якоїсь возової дороги, що вела б у ліс. І він ішов, декуди повище кісток босими стопами тонучи в м'якесенькім моху та збиваючи росу з тонкостеблої, високої мушки та з широких, лапастих папоротей. По дорозі він старанно обминав кущі розлогого ялівцю та невеличкі смеречки, бо на їх густих
