що почали приходити — потішати Новітнього вечорами, — далі вивели його з хати, на свіжий воздух, на прохід, проходом звичайно доходиться до шинку, — ну, а в шинку, звісно, найліпші ліки. „Розігрітися б вам, кумочку!“ — „Раз, другий, та забудете за своє лихо!“ — „А що вам, куме, скажіть на совість, що вам долягає?“ — „Ет, іди ти, куме, питаєшся кума Новітнього, та ще йому більшого жалю завдаєш! Ніби то в тебе самого очей нема, не видиш!“… Досить того, слово по слову, куми при чарочці як почали потішати Новітнього, як почали розговорювати йому його тугу, — то довели до того, що крем[1] вмовили в нього те, чому він досі сам не хотів вірити.
Новітній був чоловік твердий, хоть надламаний віком і лихом. Він таїв у собі всякий біль, — і рідко-рідко виказував перед другими, що йому долягає. Але при тім він не був глухий на вражіння, — противно, що раз запало в його серце, те оставалось там довго в повній силі. Замолоду, може бути, був він рухливий, палкий до діла і проворний, — але тепер ці прикмети зовсім у нього защезли. З німою розпукою слухав він оповідання своїх кумів про невірність його жінки, про її таємні сходини з якимось панком, — але ні сусідам не заборонював про те говорити, ані жінці ніколи й одним словом не випімнув того. Тільки сам послабав, хилився і мізернів щодень дужче. Гризота погнала його до шинку, до кот-
- ↑ Крем — дійсно.
