Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

голос і пісня, і оте солодке тремтіння його тіла — щоб усе те моментально не щезло, не розвіялося, не показалося злудою, сном, марою.

Але голос не уривався. Проспівавши одну зворотку пісні він, щоправда, зробив коротеньку павзу, але потім зараз почав наново мелодію, виразно, хоч із якимось особливим акцентом вимовлюючи слова:

Я думаю мандрувати:
Жаль ми роду покидати.
Не так роду, як мамочки,
Що нас мала три синочки;
Що нас мала, згодувала,
Не однаку долю дала.

Пісня лилася по горах лагідними, та проте широкими хвилями, вистрілювала високо дзвінкими нотами, то знов капала вниз золотим дощем меланхолії і робила чари. Вона заповняла вершок гори, оповивала його густим туманом невимовної туги і слала з нього рожеві хмари, мов післанці десь у невідому далечінь. А потім розливалася важким хлипанням здавленого серця, болючими нотами одчаю та обурення на несправедливість долі, і знов вилітала з тих сумерків угору до ясного сонця.

Борис заслухався і потопав у мріях. Та при тім і рефлексія не дрімала. Він чував у Відні всякі концерти і всяку музику, та вони не торкали так його серця й фантазії, як оці прості й примітивні тони селянської пісні. Примітивні, як стогнання або зідхання натомленої душі, а проте виспівувані зовсім не примітивним,