Почалося від того, що у старої Василихи здохла корова. Три дні вона плакала за нею, як за рідною матір'ю. І Петрусь плакав. Бо хоча ціле літо він мучився, водячи її на воловоді пасти попри дороги і по межах, а проте знав уже — йому було 11 літ — що вона, так сказати, держала їх обох на світі, його і бабу Василиху. А тепер, коли корова зірвавшися вночі з посторонка вискочила з подвір'я, вскочила в панську конюшину, напаслася її з росою і рано здохла, Петрусь чув своїм дитячим серцем, що надходить якесь лихо, хоч і не знав, яке воно буде і на чиїй голові окошиться.
Четвертого дня, коли корову вже давно обдерли зі шкіри і закопали, і коли Василиха продала шкіру, вона трохи заспокоїлася. Її очі були ще червоні, лице пожовкло і поморощилося, як порожній мішок, і прикликавши Петруся, що сумний,
- ↑ Ненавиджу низьку юрбу.
