без діла нипав по подвір'ю, вона мовила до нього:
— Петрусю!
— Га!.
— Збирайся, дитино, поїдемо до Львова.
— А то чого до Львова?
— Заведу тебе до твойого тата.
— До мойого…
— Так, небоже! Я не можу тебе довше держати. Доки була корова… Вона обтерла собі запаскою сухі очі. — А тепер що ти будеш робити в мене? І чим нам жити? Зима недалеко. В мене немає ні поля, ні ріллі, нема збіжжя ані бульби. Є оборіжчя сіна, що було зладжене для корови, ну, але що мені тепер з нього? Спродам, хату замкну і піду в комірне. А з тобою що буду робити? Тих п'ять ринських, що дає твій тато на твоє удержання, на нас обоє не вистарчить. Поки була корова, я продавала молоко, то було за що жити, а тепер…
Страта корови, то була та «чортова дірочка», в котру пішли всі надії, всі радощі, всі помисли бідної Василихи
Петрусь стояв перед нею мов облитий зимною водою. Його губенята поблідли, очі витріщилися. Він довго надумувався, поки вкінці промовив:
— А як тато не прийме мене?
— То нехай собі робить з тобою, що хоче! — з серцем промовила Василиха. — Не хочу його грошей і тебе далі тримати не можу! Що ж то, я невільниця яка? Не досить, що 11 літ промучилася з тобою?
Петрусь похилив голову і заплакав. Баба відвернулася — їй самій серце края-
