сорому і погорди для себе самого в його душі і що він до смерти не забуде її, не забуде особливо того несмілого, заляканого, благального, покірного і докірливого погляду великих, ясних, дитячих оченят Петруся, свого сина. Досі не раз він сумнівався, чи то був справді його син і не раз був майже певний, що служниця причинилася до нього з доброго дива. Але тепер, побачивши Петруся, він не міг сумніватися. Це його син! А проте він поводився з ним як з ворогом, як з чимось чужим, ненависним. Не міг інакше! Може з часом привикне, полюбить його, але тепер він не міг, не міг дивитися на нього, не міг знести дотику його дитячої руки, його рожевих уст! Не міг та й годі!
— Гм… Гарний хлопець, правда? Еге! Ну, що ж… Дам його десь до ремесла… Нехай працює… Авжеж, авжеж! Не відречусь його!
Заграничний політик говорив ніби до товариства, а властиво для заспокоєння свойого сумління. А що сумління не заспокоювалось, то він вийняв ще корону, післав по більше горілки і закусок. При веселій розмові снідання протяглося до першої години. Заграничний політик ішов додому з гарячою головою, ступав твердо, давно вже забув про Петруся, а в душі його бреніли тільки мелодійні вірші Верленові:
|
О poète, faux pauvre et faux riche, homme vrai, |
