Заграничний політик брехав. Він нічого не шукав, ніхто нічого не обіцював йому. Але баба вхопилася за це слово.
— Так знаєте що, паночку? Я лишу його тут у Львові. Тут у мене є кума, на Новім світі. Вона ходить до служби, а хлопець може пробути у неї тиждень або й два, поки ви знайдете що для нього. Погляньте лишень, який гарний. Зовсім до вас подібний. Я певно не робила йому кривди, держала його, як свойого рідного. Школу скінчив у селі. А покажи но, Петрусю, своє свідоцтво!
— Не треба, не треба! — скрикнув заграничний політик і, вийнявши срібного гульдена[1], дав його Петрусеві, а бабі дав п'ятку.
— Нате, заплатіть своїй кумі, нехай подержить його зо два тижні. Я вже тут постараюся примістити його. Ну йдіть, ідіть, бо я не маю часу.
Баба взяла Петруся за руку і пішла, а заграничний політик вернув до свойого товариства. Там зустріли його голосними криками:
— А, ґратулюємо! ґратулюємо[2]! Гарний хлопчик, гарний! Ну, що? Чутлива була стріча батька з сином?
Заграничний політик увесь запаленів. Сцена, котру він тільки що перебув онтам, у тім бруднім адміністраційнім передпокою, пекла вогнем його чутливу душу. Він чув, що це була одна нова сторінка ганьби,
