Заграничний політик живо підійшов до баби Василихи. Його лице було червоне, очі палали гнівом.
— Що ж це таке, бабо? Ще першого нема! Чого ви напастуєте мене?
— Та я, паночку, нічого. Я тільки от…
І вона обернулася і взявши за плече Петруся, що тулився до неї, посунула його трохи наперед себе.
— Що ж це таке?
— Та це ваш хлопчик, Петрусь. Петрусю, дитино моя, це твій тато. Поцілуй його в руку.
— Ні, ні, не треба! — сквапно крикнув заграничний політик, піднявши вгору руку, мов боявся дотику якої обридливої жаби. Він зирнув на хлопчика, але зараз-же відвернувся і говорив до баби:
— Ну, чого ж ви хочете від мене?
— Та я, паночку, привела вам його. Не можу довше держати його.
— Не можете? Чому?
— Корова здохла. Ні з чого жити. Мушу кидати хату і йти в комірне.
— Але я також не можу взяти його до себе! Подержіть його ще пару неділь, нехай вишукаю для нього тут яке місце.
— Пан давно вже обіцяли вишукати. А я мушу заздалегідь шукати собі теплого кутика на зиму.
— Обіцяв, обіцяв. І шукав. Але не було досі. І мені обіцяно… за тиждень, за два тижні…
