історія обернулася неприємним кінцем для нього; дівчина вдалася до поліції і бідний кавалер мусів платити аліментацію[1]. Дитину віддано на село до мамки, мати, виздоровівши, пішла знов у службу і оце перед двома роками вмерла в шпиталю, а заграничний політик кожного першого почував гризоту сумління і посилав п'ятку бабі Василисі.
Від року його положення зробилося ще неприємніше. Він оженився. Правда, він був на стільки чесний, що упередив свою жінку про обов'язок, який тяжить на нім, і вона не противилася висиланню п'ятки. Але в нього була вже своя дитина, пенсія була досить скупа, посторонні заробітки ще скупіші, то не диво, що той хлопчик там на селі стояв перед його душею, як мара. Що з ним буде? Куди подіти його? Він не бачив його ніколи, не цікавився ним, ненавидів його, як гріх, як помилку, як пригадку чогось страшного, глупого і безглуздого. Але щось треба ж було зробити з ним. Прийде час, коли баба не захоче держати його далі — і що тоді? Заграничний політик злостився, кляв, але не міг додуматися ні до чого. А коли минув перший, він з легкомисністю властивою поетам забував про свою турботу, спихав її з денного порядку якоюсь фразою в роді: «Якось то буде», «Ще світ не валиться», «Дам його до ремесла» — і був спокійний, марив та диспутував про штуку, деклямував Верлена і писав заграничну політику.
- ↑ Аліментація — кошти на кормлення дитини.
