Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/75

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

 — Та… тота… що… пан знають.

Заграничний політик зрозумів.

— А чорти б її мучили! — крикнув він гнівно і вибіг до адміністраційного льокалю.

Лице слуги прояснилося по його відході. Усміхаючися добродушно він нахилився до критика і шепнув, але знов так, що всі чули:

— Привела йому наступника престола.

Всі зареготалися.

Всім була звісна трагікомічна історія, як заграничний політик прийшов до наступника престола. Одинадцять літ тому з ним склалася досить незвичайна притичина. Забавившися до пізньої ночі в веселій компанії, він вернув десь о дванадцятій домів. Він займав тоді кавалерську квартиру, зложену з одного покою і одного передпокою на другім поверсі в офіцині одної великої кам'яниці. Побіч нього жили якісь панство і мали служницю, сільську дівчину, зовсім непоказну з лиця. Отже доля хотіла, що тої самої ночі панство були на балю, а дівчина ночувала сама в кухні. Заграничний політик вернувши опівночі додому, напотемки та при тім у нетверезім стані помилився дверьми і замість до свойого передпокою заблудив до кухні. Чи так воно було справді, чи тільки він так a posteriori[1] уложив собі цю історію — на знати, досить, що пізніше, коли проявилися наслідки його нічного блукання, він ніяк не міг докладно пригадати собі нічогісінько про ту ніч і про свою пригоду і про саму дівчину. Але

  1. Потім, після вчинку.