— Та того клопіт, прошу пана, що той хлопчик від Юзефової, заким пішов від неї, дуже був стоваришувався з тими лямпартами. То Юзефова боїться, чи він не пристав до їх спілки.
— Але то не може бути! — скрикнув заграничний політик з таким святим переконанням, немов знав це напевно. — Він певно затужив за селом і втік на село.
— Га, може бути. Коли пан так кажуть… А може би пан написали там до кого в селі і запитали, чи є він там?
— Добре, добре! Дякую вам за відомість. Зараз, нині напишу.
І бабуся кахикаючи пішла.
— Треба написати до тамошнього попа, — подумав заграничний політик. Але що в тій хвилі прийшла інша робота для газети, потім треба було йти додому на обід, потім до друкарні по коректи, потім до кав'ярні на нові ґазети, потім десь до касина, то день минув і листа він не написав. А другого дня й зовсім забув про Антоньову, про Юзефову, про Новій світ і про писання листа.
Третьої ночі його обікрали.
Злодії підстерегли, коли він з жінкою був на якійсь гостині, а служниця з малою дитиною спала в останнім покою. Видушивши одну шибу в вікні, вони всадили нею одного із своїх, очевидно дуже малого хлопця, до середини, цей відчинив їм вікно і вони чисто забрали ґардеробу пана і пані, дещо з постелі і з інших речей, що
