день у війта і втік. Блукав десь зо два тижні, потім появився у Львові. Кілька разів уже ось-ось мали його арештувати і все висмикувався з наших рук. Раз знайшли його були на нічлігу в лазні під лавкою; поліціянт не знав його і пустив, коли зачав проситися. Потім по цегельнях. Раз мало не замерз у якійсь загаті, а оце тепер тут знайшов своє місце.
Того вечора пан Вінкентій не вернув додому на вечерю. Стривожена жінка вже зібралася, щоб іти шукати його, коли два якісь панове заїхали дорожкою перед дім і майже на руках винесли його догори сходами і ввели до покою
— Боже, що це? — скрикнула перелякана пані.
— Нічого, нічого, — шептом мовили панове.
— Видно, пан добродій трошечки теє… Прошу, де його положити? І не чекаючи відповіді вони положили його на софі, поклонилися пані і пішли.
А пан Вінкентій, п'яний як ніч, плакав і балакав-балакав.
— Гунцвот[1] нє моє ім'я, коли не дам його до ремесла! Буде чоловіком. Ніжки згоріли, животик згорів, кишечки видно… Лист, лист, зараз треба написати!
Les sanglots longs
Des violons
- ↑ Гунцвот — з німець Hundswort, собаче ім'я.
