що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.
Без песимізму, бо песимізм, це признак хоробливої малодушности, це testimonium paupertatis[1], яке сам собі виставляє чоловік.
Без зайвої байдужности і без зайвого ентузіязму! Без зайвого завзяття та жорстокости в життьовій боротьбі, але й без недбальства та слямазарности[2]. У всьому розумно, оглядно, помірковано, і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сороклітньому мужові.
Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!
Я пройшов важку школу, і здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато квітів по життьовій дорозі, похоронив багато ілюзій, та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а це власне ту вмілість жити і насолоджуватися життям.
Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!
Життя, це мій скарб, мій власний, єдиний, якого найменшої частинки, одної минутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того, скарбу, так як я не жадаю такої жертви ні від кого.
Суспільність, держава, народ!… Усе це подвійні кайдани. Один ланцюг укований
