Чи я силкувався ловити цю душу в свої сіті? Скажи сам. Будь щирий і признай, що моя сила, моя, як кажеш, перемога, це властиво лише логіка життя, його обставин і подій, що це така сама елементарна сила, як те, що сонце сходить і заходить, що по літі наступає осінь, що звір їсть звіря або ростину. Я тут не борець, не переможець, а тільки інтеліґентний свідок, математик, що підводить суму, та іноді, га-га-га, tertius gaudens[1].
Білий: Твоя об'єктивність у тім процесі така сама брехня, як і інші твої щирі признання. Ти так, як той, що від часу до часу кидає вольти, щоб підправити своє щастя, а все божиться, що грає зовсім справедливо.
Чорний: Га-га-га! Як ти це підглядів! Що ж, грача, за яким добачуть кидання вольт, або викидають із гри, а ти цього не можеш зробити зо мною…
Білий: В премудрій економії Творця ти потрібний, та його шляхи темні перед нами так само, як і перед очима смертних.
Чорний: Ну, ну! Не мучся імпонувати мені темними фразами. Дещо трохи тих темних шляхів ми таки розуміємо. За стільки мільйонів навчились бачити дещо далі свойого носа. А коли ти не навчився, то тим гірше для тебе. А на Творця вини своєї недотепности не скидай. Отже, синоньку, вертаючи до твойого порівняння з фальшивим грачем… Чи моя
- ↑ Третій, що радується.
