— Ні вже! Годі жалувати! — пробуркотів він. — Що варте моє життя? І кому я на що здався у світі? А таку гадину забити, то ціле село буде мені дякувати. Не одна душа буде за мене Бога просити. Гайда, далі! Лиш обережно, може й не побачить ніхто! А побачить… овва! Раз мати родила.
І він перейшов гостинець півперек, вийшов на невеличку стежку, що простяглася білою смужкою по зарінку, потім губилася серед великого круглястого каміння близько ріки, і перекидалася на широкий, подвійним поруччям обставлений бер[1], що зіп'ятий понад Черемош переходив на другий берег і, бачилось, упирався своїм кінцем у темний смерековий ліс, який покривав напротилежну високу та стрімку гору й темною лавиною скочувався майже аж до самого русла ріки. А під бером ревів та клекотів Черемош. Над водою стояла легка сива мла, крізь яку де-де проскакували, мов граючись, хвилі. В тім місці ріка звужувалась, а що посеред води лежало багато великого каміння, то хвиля билась о те каміння і відскакувала в бік, гнала в різні боки бистринами та вирами і в однім місці декілька таких течій лучилося докупи, під самою кладкою в шаленому розгоні натрапляла на великий, плаский камінь і перескакувала через нього, творячи над ним неначе величезний дзвін із срібної піни й кришталю. Юра звільна йшов по кладці. Наслухував. Дрібні хвилі, що плюскотіли коло берега, мов цікаві
- ↑ Бером називається в Гуцульщині велика з поручнями кладка, по якій можуть переходити не лише люди, а й коні. (Ів. Фр.).
