тебе мав, нівроку з тебе! Виросла ти собі нічого! Мало не п'ядь завгрубшки. Ади-ади-ади! Де лише твої зіви? Ага, гезде, гезде, гезде! Так небого! Тепер ходи з нами!
Юра порався коло риби звільна, обережно, вміло. Він бачив, що вість, якою була скалічена головатиця, замала й заслаба на таку велику штуку, і за сам обломок тої ости він не здужає підняти її з води. Тим то він, натиснувши її одною рукою до дна вістю, другою обняв її хребет там, де він доходив до голови й застромивши з одного боку великий, а з другого вказівний палець рибі в зіви, здушив її за горло, і тільки так обома руками по якімось часі попробував витягти її з води. Риба була велика, майже на метер довга; Юра ще ніколи в своїм життю не спіймав такої головатиці. Хоч і як ослаблена раною від ости та душенням, вона все таки ще била сильно хвостом і оббризкала Юру водою від ніг до голови. Але Юра не зважав на це. Закусивши губи та зажмурюючи очі під водяними бризками, він щосили стискав рибі горло одною рукою, а другою, держачи обломок ости, притиснув головатицю до своїх грудей. Три рази він мусив підсувати її вище, щоб вона своїм хвостом не досягала води та не бризкала його. Держачи отак головатицю майже в обіймах, мов дитину, що своїм роззявленим зубатим ротом доторкалася його бороди, Юра, не питаючи напряму, широкими кроками чалапкаючи в воді, подався до берега. Правда, тут він уже був на
