щось белькотіла, і не орієнтувалася, а тільки ногами перебирала, мов та дівка, що до танцю хоче та тільки чекає, щоб її хто взяв.
Тоді Перемісник прийшов до неї та й каже:
— А що, Опозиціє, дихаєш іще?
— Пдав… пдав… пдав… — белькотіла Опозиція, та й сама зараз завстидалася.
— Покиньте ви це! — гостро сказав Перемісник. — Досі були на вас рани, а коли не покинете цього м'явкання, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам цього, що було?
— Досить, досить, досить! — прошептала Опозиція, б'ючися в груди.
— Так чого ж хочете? Що вам потрібне?
— Посади! Аванси! — вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.
— Ну, то так же й говоріть! — сказав Перемісник. — Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність та й рівноправність. Немов би то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи багач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурним. Тут уже м'явкайте хоч до кінця світу, а нічого не вим'явкаєте. А посади, аванси, це друге діло. Це політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозумітися, і я певний, що порозуміємося. Тільки будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного льоду. Зрозуміли?
— Цілковито, батьку, цілковито! — притакнула Опозиція.
