серці ворушитися якийсь неспокій. Напруживши всі свої сили, опираючися на розкішно писаний топорець, він зійшов на найвищий шпиль гори, що захищала його хату від заходових вітрів, сів тут на камені і полетів очима в протилежнім напрямі, ніж досі. І тут, доки зір засягне, високі гірські шпилі, ліси, долини і звори. Та Миколин зір слідив, бачилось, з якоюсь дивною тривогою за бігом сонця. Він придивлявся кожній легенькій хмарці, що виринала відкись на заході і, запалюючися золотом і пурпуром, звільна пливла за сонцем. Підзорливим оком міряв кожний клуб диму, кожний туман пари, що підіймався з лисів і зворів. А коли нарешті сонце затонуло в криваво-червоних хмарах, мов розпалена куля в воді, він зідхнув глибоко, затремтів мов від морозного подуву, з трудом підвівся з міста і мовчки пішов додому.
Від того дня минули вже два тижні. Микола все був „при смерті“, вважав сам себе чужинцем, відлученим, а все таки не вмирав. Йому робилося раз ліпше, то знов гірше; іноді цілими днями лежав на постелі і майже не міг рушитися, а потім раптом переставав кашель і колотьба в боці, він міг устати, ходити і навіть зіходити на верх гори і вдивлятися в захід сонця. Лиш його неспокій збільшався раз-у-раз. Не їв майже нічого, лише десь колись випивав склянку теплого молока. Його тіло вихуділо, його волосся за тих кілька день побіліло як сніг, а в очах тліли якісь несамовиті вогники. Спати не міг ані вдень,
