Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/178

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

більше нічого, ані жаху, ані суму. Я безтямно повертав кермою і ні про що не міг думати. Аж як ми прибули на Вижницю і я зійшов з дараби на суху землю, почув я в собі ту певність, що це була моя остання плавба на Черемоші, що хлопець кличе мене до себе.

Тепер він показується мені щоночі в сні і все усміхається до мене жасним усміхом і не говорить ані слова і махає сніжно-білою рукою вниз за водою. І тому не можу вмерти, бо його душа ще не заспокоїлася і тому не допускає й мою душу до спокою.

Микола замовк і важко зітхнув. І сусіди мовчали: ніхто не знав, що йому порадити. Нараз заясніло якесь світло на Юровім лиці.

— Слухай, Миколо, — сказав він, — а що, як це не був ніякий достоменний[1] хлопець?

— А то ніби по якому?

— Нібито то, як це була лише якась мара, привид?

— Що ти кажеш! У яснісінький день! Перед лицем праведного сонця?

— Та я не кажу, щоб це був лихий дух, Господи заступи! Ні, Миколо!

— Ну, але чого ж би його згадка так довго мучила мене?

— Га, Миколо, то чоловік ніколи не може знати, що пригоже для його душі. Та й загалом, добро і зло… Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю

  1. Достоменний — дійсний.