більше нічого, ані жаху, ані суму. Я безтямно повертав кермою і ні про що не міг думати. Аж як ми прибули на Вижницю і я зійшов з дараби на суху землю, почув я в собі ту певність, що це була моя остання плавба на Черемоші, що хлопець кличе мене до себе.
Тепер він показується мені щоночі в сні і все усміхається до мене жасним усміхом і не говорить ані слова і махає сніжно-білою рукою вниз за водою. І тому не можу вмерти, бо його душа ще не заспокоїлася і тому не допускає й мою душу до спокою.
Микола замовк і важко зітхнув. І сусіди мовчали: ніхто не знав, що йому порадити. Нараз заясніло якесь світло на Юровім лиці.
— Слухай, Миколо, — сказав він, — а що, як це не був ніякий достоменний[1] хлопець?
— А то ніби по якому?
— Нібито то, як це була лише якась мара, привид?
— Що ти кажеш! У яснісінький день! Перед лицем праведного сонця?
— Та я не кажу, щоб це був лихий дух, Господи заступи! Ні, Миколо!
— Ну, але чого ж би його згадка так довго мучила мене?
— Га, Миколо, то чоловік ніколи не може знати, що пригоже для його душі. Та й загалом, добро і зло… Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю
- ↑ Достоменний — дійсний.
