знаємо: хочу зробити добре, або хочу зле. Це так, це нам каже сумління. Але що довкола нас, Миколо, про це ніколи не можемо бути певні. Не одне видається нам лихом, а воно може бути для нас великим добром. Або й навпаки…
— Це правда, Юро! Але все таки я не розумію, що то за мара могла бути, коли це не був правдивий хлопчище з тіла і кости.
— Слухай, Миколо, я оповім тобі маленьку історію, що притрапилася мені самому, як я ще був зовсім малий. Може я мав тоді вісім, може десять літ. Одного дня — а був гарячий, парний, літній день — захотілося мені і ще кільком сусідським хлопцям, що жили отам уверсі, скупатися в Черемоші. З нашого верха до Черемоша не близенько, але нам, дітям, було це байдуже. Ноги на плечі та й гай у долину! Збігли ми з кичери,[1] збігли з другої, ось уже й ріка недалеко. Ще лише через вориння[2] перескочити, потім невеличкий лазок, потім ще вориння, потім рів, потім півперек дороги, ще через одне вориння, зіскочити зі стрімкого бережка на рінь[3], і тут тобі й чистий, шумний Черемош. Мої товариші бігли наперед, поперескакували як кози через одне й друге вориння і сміялися з мене, що я залишився ззаду. Знаєте, як то діти:
— „Гаду, гаду! Дідько ззаду!“
А я біжу та й кричу за ними:
— „Веред, веред, дідько вперед!“
