І так мені якось гірко, завидно зробилося, що я зібрав усю свою силу, розігнався і скочив собі через ворину. Але якось попав не на добре місце, бо за вориною хтось кинув суху тернову гілячку, і я саме на неї наскочив босою ногою, і здоровенна терняка вбилася мені в п'яту, мов кавалок ґонталя.
— Ой-ой-ой! — скрикнув я зненацька від болю.
— Га-га-га! — зареготалися мої товариші і побігли далі, кричачи-пустуючи:
— А ми борше[1]! А ми борше!
Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось: щоб зрівнятися з ними, шарпнувся бігти їм наздогін, але не міг зробити ані двох кроків, бо почув від терна такий біль у нозі, що аж мене за серце стисло мов кліщами. Я мусив зараз присісти на стежці і оглянути скалічену ногу. Терен забився глибоко в п'яту; шпичка відломавшися від сухої гілки, вломалася при самій шкірі, так що нігтями не було за що вхопити, щоб витягти терна. Я мусив насамперед намазати п'яту слиною, розмягчити її й обмити, а тоді витягнув шпильку, яку на такі пригоди носив завсігди при собі застромлену в пазусі сорочки, мусив нею добре роздовбати те місце в п'яті, де всадився терен, мусив розпорпати шкіру, поки терен не почав рухатися, і я, холитаючи ним, видобув його настільки догори, що міг захопити його тупий кінець нігтями і витягти його з п'яти. Ну, для мене це не була ніяка
- ↑ Борше — скоріше.
