— Перехристи горшки й поплещи кожний навхрест долонями та плюнь три рази на лівий бік! — навчала її баба.
Марися зробила це, і молоко зараз заспокоїлося в горшках, хоч утрата його була досить значна.
А коли Марися по тій пригоді війшла до хати, баба, сидячи при вікні, з незмірним уподобанням вдивилася в її лице і простираючи свої губи до усмішки, промовила:
— Марисю, ходи до мене!
Марися наблизилася до баби і гляділа їй просто в очі.
— Ти була з ним?
— Була.
— Добре!
І стара простягла свою велику костляву руку, обняла нею Марисю за шию, притягла близько до свого лиця й поцілувала її. Марися немало здивувалася тій ніжності, бо баба була дуже строга й ніколи не цілувала нікого.
— Ти моя донечко! — шептала баба тремтючим шептом. — Ти моя квіточко! Ти моя радість! Шкода тебе для такого нездари, як твій муж. Я знала, що ти відчуєш це й сама. Та проте будь благословенна в Бога, що прийшла звеселити нашу хату. І приведи мені внука, щоб був гідний тебе і мав таку золоту головку, як він. А про всякі наслання не турбуйся. Я навчу тебе всього, що сама знаю. А тепер іди до свого діла, неси їм воду.
Марися мала сльози на очах і, не мовлячи ані слова, вийшла з хати.
1908 р.
