як зачнут жидів січи, матінко! Жиди в ґвавт: „Ох Іван, Іван, та бо ту таке велике бльох, сцьо воно дузє кусає! А Іван кричить: „Тихо, жиди, бо вовка кличу!“. І жиди небораки мусили цілу ніч переспати на такій подушці.
Я заходився зо сміху при таких оповіданнях, і смішив мене, конечно, не сам предмет, з котрого я багато дечого не розумів, а радше чудацьке перекривлювання самого Сидора та його раз пискливий, нібито жидівський, а знов надприродно грубий, буцім Іванів, голос.
Але нічим так не зрадував мене злісний Сидір, як невеличкою сокиркою, майстерно виробленою з дерева, котру подарував мені. Як то я носився з нею! Скільки то дубів та ялиць я постинав нею в думці! В скільки різних місцях я ховав її, аж поки не винайшов одного, найбезпечнішого, під припічком, в шпарі між двома делинами, відки на другий день підсліпувата служниця Марина загромадила її враз із трісками в піч! І помимо безконечних плачів та жалів за незабутньою сокиркою я завсігди з подякою споминав про злісного Сидора і ждав з дня на день, коли він знов прийде, щоб пожалуватись перед ним на Марину і спитати його, чи не має ще одної такої сокирки. Але я дармо ждав. Тиждень минав за тижнем, а Сидір не приходив „на Гору“. Так минули жнива. Під осінь мене дали до школи, і відтоді я вже ніколи не бачив злісного Сидора.
