вики, а при тім умів так цікаво та люб'язно приговорювати, що я забував про його червоне, страшне лице і про його „дику“ шапку, а готов був слухати його до самого вечора. Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсігди якісь смішні, веселі, — а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені говорено дома.
— А як прийшов Іван з жидами до лісу, — говорить було Сидір — та й каже: ну, жиди, стережіться, бо тут в лісі вовки. „Ох, Іван, — кажуть жиди, — та бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!“ — „Не бійтеся, дурні, — каже Іван, — хоч вас котрого з'їстЬ, то невелика шкода! А всіх вас чень не подусить!“ Ідуть вони лісом, ідуть, а далі зайшла ніч. „Ну, — каже Іван, — гов, жиди, тут будем ночувати. Лягайте спати!“ Лягають мої жиди, але якось не можуть поміститися. „Ох, Іван, — кричать вони, — як ми будем спало, коли ми сі дузе боїмо за тото вовк! Цюєсь, Іван, поклади ти нас так, сцьоби ми нікотге ні спало з краю, але всі в сегедині, бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!“ — „Га, як хочете так, то добре“ — каже Іван, та й почав дивитися по лісі, де тут є муравлисько теньґе[1]. Надибав та й каже: „Ну, жиди, лягайте всі головами на тоту подушку довкола! Нікотрий не будете з краю“. Полягали, та й боє[2], всі в середині. Але як ся муряшки рушат,
