— Тихо будь, — відказали тато. — Що тебе такий поганин обходить?
— Чоловіка забив, дводушник! — сказали мама. — Знаєш, Колечкового Миколу, того, що тобі черешень давав!
— Миколу? — проговорив я. — То Миколи вже нема?
— О, ще в середу поховали. Господь би його покарав, сумлінника якогось, що так марно душу зі світа зігнав!
— Ну, ну, дай спокій, не клени, — сказали тато до мами, — не годиться просити кари Божої на нього! І так го вже покарав!..
На тім бесіда урвалася. Я не дізнався, як і за що забив Сидір Миколу. Тільки мені дуже жаль було Миколи. Це був хороший, чорнявий парубок, круглолиций і статний, мов вилитий, з блискучими чорними очима, розмівний, веселий і живий, яких небагато можна надибати між сільським людом, прибитим і приглушеним від молоду. Микола був син нашого близького сусіда і то, що звичайно зветься „багацький син“. Він зріс у достатку. Отець його був добрий і щирий чоловік, котрий не тільки пантрував свого господарства, але любив також, подібно як і мій отець, жити і заходити з людьми. В нього вдався Микола. Щирий і простодушний, мов дитина, услужливий і веселий він усіх єднав собі своєю щасливою вдачею, усіх потягав ід собі запахом свіжости і молодости. Для того то всі його любили, а найбільше ми, малі хлопці. Микола був для нас такий добрий, — не раз при святі або неділі бавився з нами, мов дитина, і завсігди вмів вигадати якусь
