таку веселу та хорошу забаву, що ми з радісним криком бігли йому назустріч, скоро коли показався між нас. Я особливо чув велике прив'язання до Миколи і, вже будучи школярем, під час літніх вакацій день-у-день бігав до Колечка, так мені там було любо та добре, мов у себе дома. І коли я застав дома Миколу, то той завсігди кликав мене до себе і казав читати собі дещо з книжки, між тим коли сам майстрував граблі або направляв шлеї для коней. Не раз, коли я скінчив читання, Микола говорив:
— Шкода, що мене тато не давали до школи. Був бим тепер також так читав.
— Ти би був ліпше читав, Миколо, — відповідав я.
— А то чому ліпше?
— Бо тому, що ліпше. В тебе пам'ять ліпша, ніж у мене. Татуньо казали, що як жиють, не видали ще в жодної дитини такої пам'яти, як у тебе.
Микола всміхався на те й сумнів на хвильку.
— То правда, — казав він, — твої тато трохи не плакали, так просили мого тата, щоби мя дали до школи. Та що, коли мої не хтіли. „Єдного го маю, — кажуть, — то най ми буде з нього господар, а попом ні оден Колечко не був та й не буде“.
В першій хвилі, коли я почув, що вже Миколи нема, то й сам не знав, що зо мною сталося. Мені зразу видавалось це дивним, неможливим. Я не міг здобутися на жодну гадку, а тільки допитувався раз-по-раз:
— То Миколи вже нема?
