до мого виздоровлення минуло цілих два місяці.
Про Сидора й Миколу не згадував мені ніхто більше. Від родичів я не чув про них і слова, швидко відтак пішов знов до школи, а літа й нові вражіння на довгий час затерли всякі споминки про них.
Затерли та не знищили!
П'ятнадцять літ з окладом минулось від того часу, коли цього літа, перебираючи всілякі старі письма громадські, зложені в скрині у нашого війта, я надибав два поблеклі і поплямлені кусники. На однім з них случайно я прочитав ім'я Сидора. Хоч наразі я й зовсім не міг собі пригадати, що це за ім'я, але воно дивно вразило мене, мов нота давно забутої пісні. Я взяв ті папери до рук, вони були звиті у трубку і перев'язані шнурком. Війт, котрий стояв при мні і помагав мені перебирати папери, — він запросив мене був, щоб я йому в тій сумішці шпаргаля віднайшов якийсь давній квіт, бо сам він був неписьменний, — почав обзирати уважно видобуті скрутелі, але, очевидно, не пронюхав, що в них є і до чого вони.
— Ану-но, що то за фуяри? — питав він і почав розмотувати шнурок.
— Відложіть на бік, то прочитаємо, — сказав я і взявся шукати далі квіта.
Того ж таки дня вечером я взявся до читання випорпаних з громадської скрині паперів. Один з них був акт оскар-
