— А смиренним дає благодать, — доповнив я. — Знаю, знаю, якоже єсть в букварі писано.
— Дуже ви щось нині веселі, — каже, хитаючи головою.
— Такий припис маю.
— А не зле би Богу подякувати, що вас підняв з такої тяжкої недуги.
— Не зашкодило би, — кажу рівнодушно. Може можу вас просити, бо, знаєте, я ще за слабий.
— Ну, ну, мене й просити не треба, я свій обов'язок знаю. Але ви! Вам самим би не зашкодило! До молитви за слабий, а най но лиш я за двері, то які то жарти та вигадки підуть! Гай-гай!
— Гай-гай! — повторив я плачливим голосом, а за мною і другі, що лежать в тій самій целі[1]. Стара законниця похитала головою і пішла. Вона тільки так чиниться строгою, а на ділі то й любить, коли молоді люди, приходячи до здоров'я, та жартують і сміються і вигадки підпускають. Добра стара. Нині на цілий день ввела мене в добрий гумор.
година.
Грав трохи в варцаби з товаришем у сусіднім ліжку. Премилий хлопчина. Його кругленьке, гарне лице пригадує мені її, мою Олю, тільки що вона здорова, рум'яна, весела, а не така схорована, як він. А все таки одна партія втомила мене дуже. Дивна річ. Лежачи тихо, бачиться, що чуюся сильним і щораз сильнішим,
- ↑ Целя — кімната.
