Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/223

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

а най іно стрібую[1] натужити хоть трохи чи то тіло чи мозок, сейчас слабну. Видно, я дуже слабував!

А що ж вона? Де обертається? Що діє? Нічого не знаю. Рад бим голубом, вилетіти з цих шпитальних мурів, на світ, до неї… Ах, як далеким видаєсь мені той щасливий час, коли ми послідній раз бачились! І розійшлись ми щасливі, шепчучи: „до побачення, серце!“, не знаючи, що несподівана слабість підкосить мене. Бідна, вона десь певно гризлася дуже, почувши, що я в шпиталю! А може й сюди приходила, а я не тямлю?.. Ото, треба спитати „сестру“.

Нині її іменини і моє виздоровлення!.. Мила, дорога моя! Це її ім'я зробило чудо зо мною і привело мене до здоров'я. І за кілька день, що за щастя, я буду міг вийти відси, бачитись з нею!.. Ні, віриться не хоче, а прецінь воно так.

Кажуть, що тяжка слабість нераз може вигасити в серці любов. Я чую по собі, що це брехня. Моя любов по слабості ще сильніша, ще чистіша, ніж була вперед.

І що мені до того, що вона з багатого, гордо-шляхетського роду, а я бідний літерат? Вона мене любить, а часи тепер такі, що всі шляхетські привілеї в кут перед чесною працею. Передо мною світ отвертий, а її багатства я не бажаю. Коли її брати, горді, а пусті голови, конечно того хотять, то нехай собі беруть той маєток, — я її люблю, не маєток! А то, що вони грозили мені та силували її за

  1. Стрібую — попробую.