якогось там свого вітрогона, це пуста байка. Ох, щось закололо в боці!.. Треба покинути писання…
10 година.
Що це я нині такий веселий, то й сам не знаю. І жарти якісь, дотепи пливуть, мов з води, хоть звичайно я зовсім ними не відзначувався.
Дивний чоловік, той мій товариш на правім боці. Голова така, як козиняча морда, як говорить, то мов розкоріка скрипить, лиш очі, мов дві сливці, бігають то сюди, то туди. Все думає, а Бог знає над чим, а часом як що скаже, то ні шити, ні прилатати.
— Ей, — питається мене перед хвилею, — а що би ти зробив, якби тут папа римський надійшов?
— Ігій, Дух Святий з нами! — скрикнув я і перехристився лівою рукою.
— Ну, ну — каже він — дух духом, але скажи таки, що би ти зробив?
— Алеж, чоловіче, — кажу я, — папа по чужих шпиталях не ходить, а сидить у своїм, що називається Ватиканом. Тепер, бачиш, часи змінилися: ні Христос, ні його намісники не можуть ізціляти недужих, простувати хромих, воскрешати мертвих, ба навіть забули ту просту, а так практичну штуку, насичувати тисячі голодних кількома рибами. Вони, бачиш, риби самі ззіли, а голодним кидають ости, котрими можна вдавитися, але не насититися!
Ся потішна розмова навела мені на тямку моє заняття перед недугою, мій
