з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазання слідів злочину, так що по кожнім такім учинку жандарми просто, як у дим, ішли до Панталахи, а цей звичайно й не думав відпиратися, лише хвалився «штукою», з якою вчинок був виконаний.
Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділлю, що було ареною його діяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професії. Шукав перешкод, трудностей, які мусіли б були відстрашити звичайного злодія. Конокрадством, що так поплачує на Поділлю задля близькости російської границі, він ніколи не бавився, — ніколи не крав коней зі стайні або з пасовиська. Натомість сам хвалився, що раз тільки в своїм життю «споганив пальці кінським стервом», укравши одному панові четверню з-перед самого носа, з карети насеред дороги. Угледів він свою жертву коло корчми на попасі, а бачучи, що ззаду до карети прив'язаний ремінним поясом тяжкий куфер[1], перерізав пояс ножиком і пішов наперед тою дорогою, куди мала їхати карета. І справді, карета швидко над'їхала: пан у середині, а на козлі фірман і льокай. Коли вже карета мала порівнятися з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозі, пудло карети підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти і куфер упав на дорогу.
- ↑ Куфер — чемодан.
