Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

змовлялися, як викручуватися при протоколі.

— Того не можна, мій хлопче, — сказав начальник.

— Але ми ж не будемо викручуватися, — перервав, оживляючись, Влодко. — Ми вже до всього призналися на поліції і не маємо чого викручуватися, а ми один без одного не можемо бути.

— Чому не можете? — питав зацікавлений начальник тюрми.

— Бо не можемо! — сказав поважно Влодко. — Відколи живемо, ми ще ніколи не розлучалися. Прошу пана начальника нас не розділювати. Ми будемо чемні.

— Як нас розділять, то я умру, голову до муру розіб'ю, — сказав зі свого кута Гнатко спокійним аж смішно рішучим голосом.

— Не будеш там тихо, смаркачу, — крикнув ключник. — Ви їх, пане начальник, не слухайте, то драбуги!

— Дайте спокій, пане Трапішевський, — відтяв начальник. — То вже моя річ, що з ними зробити. Дайте їх обох разом, але де?

— Коли обох разом, то може би найкраще було на 44.

— Де? На 44 до Семка Тумана?

— Так, прошу пана начальника.

— Але ж то божевільний. Він може котрого з них скалічити або вбити.

— Куди там, прошу пана начальника. Він їх тільки навчить послуху і покірности. Той, що вчора дістав від нього горшком по голові, не хотів його послухати й надто ще глузував собі з нього. А для хлопців це буде найкраще, бо старий не зіпсує їх.