Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Начальник подумав хвилю, врешті сказав.

— Хай і так буде. Провадьте їх на 44. Щоправда, це келія лише на два ліжка, але малеча можуть оба спати на однім. А що будуть вкупі із Семком Туманом, то може це ще на щось пригодиться.

— Ну, волоцюги, — сказав ключник до братів, коли вийшли з канцелярії і спотикаючись у широких арештантських одягах, ішли сходами на другий поверх, — ходіть ви, тепер я вам покажу, як до мене сіпатися. Тут вам не пан начальник, але я пан. Ти шибенику, — гаркнув він до Влодка, — ти мені до очей кидаєшся? Ах ти небоже сотворіння! Але буде вам там, не бійтеся, пізнаєте, що то є Семко Туман. А я певно не буду такий дурний брати вас до іншої келії. Ого! Нехай вас хоч позабиває. Ще як почую ваш вереск, втечу на другий коридор, щоби нічого не чути, я вам не пан начальник, що над кожним волоцюгою розжалоблюється, як над рідним братом. Ану, беріть собі солом'яник, подушку, коц і простиню тут із цеї купи.

На коридорі другого поверху лежали великі купи реквізитів: соломою випхані арештантські сінники, такі ж подушки, ніби чисті плахти і сиві вовняні коци. Хлопці взяли подушку, коц і простиню, але солом'яника мимо всяких зусиль не могли двинути.

— То мені злодії, навіть сінника собі занести не можуть! — гнівно крикнув ключник і досить сильно вдарив одного і другого в'язкою ключів по плечах.