Перейшли коридор і вийшли на подвір'я. Треба було перейти півперек того подвір'я і війти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містилися казні арештантів. Здалека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людей, що пробували в його мурах. Та ані ключник, ані Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до цього. Але вийшовши з темного коридору на ясне, сонячним світлом залите подвір'я, ключник нараз ухопився за кишеню, немов пригадав собі щось.
— Слухай, Панталаха, — мовив він, — добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.
— Що таке? — запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очі, в яких заблисли іскри радісного дожидання, але зараз і щезли загашені силою волі.
— Знаєш, що ціла твоя втека описана в газетах?
— Так? — мовив Панталаха ніби розчарований.
— А так. Геть там народи про тебе читають, по всіх трактиєрнях та пиварнях раз-у-раз лише чути: Панталаха, Панталаха.
— А нехай собі балакають! — мовив цей і махнув рукою. — Що мене це обходить! Ніхто мені й цента за це не дасть.
— Отже власне помиляєшся! — відповів усміхаючись ключник. — Власне вчора вечером сиджу у Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають на голос твою історію. Кажу тобі, описали тебе,