мети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всі знали, що Споришові можна довіритись, що в разі чого він найгарячіше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором і найлагідніше судить усякі дрібні проступки проти гострого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його гостро пильнує. І Панталаха знав наскрізь Спориша, тим то щирі ключникові слова не обурили, ані не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очі в землю і з деяким відтінком смутку в голосі:
— Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите мені це, з доброго серця. Але прошу вас, дайте цьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: ніхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, те пропало. Найліпше перестаньмо про це говорити.
— Як хочеш! — мовив Спориш. — Але я думав, ще сьогодні, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.
— Ніби то я не думаю щодень і щогодини! Ніби то мені в оцих проклятих мурах такий рай, що треба аж п'ятдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей пане Спориш, ніби то ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втікає від калача, а від меча.
— Знаю це, знаю — мовив Спориш, — але власне я хотів би, щоб ти не потрібував більше втікати від того меча.
— Га, це вже як Бог дасть! — відмовив Панталаха і замовк.
