людського чуття. Гострий у сповнюванню своїх обов'язків, поза їх обсягом був людяний, м'який і лагідний як дитина, вмів бачити в арештанті чоловіка рівного з ним, не раз зіпсованого, але частіше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, щоби глядів крізь пальці на їх нічні піятики та гри в карти, уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусіли всі спати в порядку; ані горілки в пухирі не приніс і крізь візитирку[1] при помочі тростинової рурки не вілляв, ані картяної гри при свічці за заслоненою візитиркою не стерпів. Та зате коли інші ключники та стражники, може для замасковання своєї потаємної поблажливости, за яку арештанти, мусили їм добре оплачуватися, прилюдно при властях поводилися з арештантами, як із собаками, били їх у лице і не озивалися до них інакше, як „ти псе, злодюго“!, то ключник Спориш поводився завсіди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потішив його і листа додому написав і відомість від свояків приніс, коли директор не допустив їх самих бачитися з в'язнем. «Спориш у службі собака, а поза службою чоловік», такий був загальний суд арештантів про цього ключника. Тим то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто багато нагоди входити з ним у колізії в часі службових годин, а натомість його людяні прик-
- ↑ Візитирка — „вовчок“, віконце в камері.
