— Я не знаю, — відповів Прокіп.
— А де Панталаха?
— Я не знаю, — була все однакова відповідь.
— Брешеш, драбе! — гримнув ключник. — Ти мусів бачити, де він подівся.
— Ні, я не бачив. Я спав.
— Спав? А що ж ти робиш ось тут насеред казні?
— Я… я хочу спати, — відповів Прокіп і, вставши ліниво, ліг на своїм тапчані й зажмурив очі.
Ключник був близький одуру. Мало хибло, а був би кинувся на Прокопа і дав би йому в повній гарячості покоштувати сили його п'ястуків та твердости ключів, яких цілий жмут держав у руці. Але по хвилі охолов. Що говорити з дурнем? І що він може знати? Аджеж Панталаха, збираючись утікати, чей же не говорив йому, куди й як думає виломлюватись. А при тім, що тут було довго міркувати? Розрізана і розбита піч виразно показувала одну одиноку дорогу, якою міг утекти Панталаха. Дверці від печі виходили на коридор і були защеплені знадвору. Очевидне діло, значить, туди він не міг видобутися на волю. З печі мусів улізти до комина, а комином видряпатися на дах. Певна річ, із даху двоповерхового будинку злізти вниз, а до того ще на вулицю, була не легка штука, але такий шалено відважний, зручний і багатий на всякі вигадки злодій, як Панталаха, чого тільки не докаже! То й ключник відразу догадався, що йому робити. Заким вискочив із казні, глипнув
