спокій і йдіть собі геть відси, коли не хочете дійти зо мною до якого нещастя.
— Алеж Панталахо, — вговорював його ключник, — аджеж ти розумний чоловік, не дитина, і знаєш, що це не може так бути, що ми не можемо вернути без тебе. Краще піддайся добровільно.
— А коли мені не хочеться! Коли підете відси геть і тамтим унизу велите віддалитися, то я може ще надумаюся й верну, а як ні, то ні.
— Чи ти збожеволів, Панталахо! — скрикнув ключник, не на жарт обурений тою безличністю[1] арештанта, що сам завинив і ще сміє ставити якісь умови. Та в тій хвилі вояк уоружений зашморгом, наблизившися до Панталахи на кільки кроків, станув і блискавичним рухом закинув на нього шнур.
— Га! — ревнув Панталаха, та більше не міг крикнути нічого. Зашморг ухопив його за шию і вояк другим прудким рухом затягнув вузол і стиснув йому горло так, що Панталасі відразу сперло дух у груди.
— Пусти! — хрипів він до вояка, хапаючи обома руками за шнур і силкуючися звільнити поперед усього зашморг на шиї.
— До мене! До мене! Держіть! — кричав вояк, широко розставивши ноги і ковзаючись по дасі.
Та заким вояки здужали прискочити і вхопити свойого товариша, вже Панталаха щосили торгнув за шнур, вояк стратив рівновагу і покотився по спохові
- ↑ Безличність — нахабство.
