— Ну, що там за торги такі? — кричав знизу капраль — Чому не берете його?
— Коли не хоче датися добровільно! — крикнув один вояк.
— Але ми зараз будемо мати його в руках, — додав другий.
— Дідька лисого, не мене! — відкрикнув Панталаха.
Тим часом один із вояків, звинний як білиця гуцул, вернув по драбині на піддашшя і приніс відтам довгий і міцний шнур, на якім розвішувано до сушення випране арештанське шмаття. Цей шнур вояки зложили в зашморг подібний до того, яким ловлять коней в полонині, і по короткій нараді почали розходитися по дасі, з різних боків півколесом, здалека обступаючи Панталаху. Вчинили це головно в тій цілі, щоб розірвати його увагу, щоб не міг знати, відки впаде на нього фатальний зашморг. А сам шнур передано одному найсильнішому й найзручнішому воякові, який ішов по дасі, держачи його на поготові, але так скрито, що навіть соколине око Панталахи в сутіні не могло добачити засідки. Він знав лише, що щось воно йому грозить і що той маневр вояків має метою обскочити та захопити його особу. Хоча на своїм небезпечнім становищі він чув себе нетикальним, то все таки це маневрування вояків іще дужче розлютило його.
— Ну, що ж, старий псе! — кричав він до ключника, — не йдеш сам до мене, але думаєш зловити мене якимось підступом? Богом тобі присягаюся, що пуста твоя робота. Краще дайте мені
