зувати казню, перетрясати сінники, заглядати до кожної шпарки, до кожної щілинки, і справді їм удалось повіднаходити багато всяких металевих предметів: бляшок, дротиків, штабок, шматочків міді і т. і. Але нічого такого, що могло б навести на який дальший слід. Усі від давна знали, що Панталаха не лише працює в слюсарській «лябаторні», але також у казні виробляє різні предмети, то й ніколи не забирано в нього при ревізіях дрібних та нешкідливих предметів, так що й тепер дозорці не здивувалися, познаходивши їх стільки в його схованках.
Утомившися безплодною шуканиною, вже забиралися до виходу, коли втім Прокіп, що під час усеї ревізії скулений і недвижний сидів на своїм тапчані, нараз схопився й заступив дорогу Споришеві, простягаючи до нього обі руки.
— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.
— Віддайте мені те… моє! — мовив Прокіп.
— Що тобі маю віддати?
— А тото… таке гарне, що мені дав Панталаха.
— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Аджеж мушу показати це директорові.
— А він мені віддасть?
— Або я знаю?
— А… а… але ви прецінь обіцяли мені віддати, — відповів Прокіп.
— Ну, що ж із того, що обіцяв, коли не можу.
