там, де тої гідности не раз лишилась лиш маленька іскорка, яку б одначе лагідним подувом можна ще було роздути на живе, гарне полум'я! Ах, та проклята тюремна служба!
Спориш чув себе глибоко нещасливим майже від першої хвилі свойого вступлення в цю службу, чув себе й сам в'язнем, засудженим без вини на досмертну в'язницю, і з тим самим важким та болючим почуттям оце вже двадцять літ двигав своє ярмо. Бо й що ж мав робити на тім Божім світі? Взятий до війська від ріллі, вислужив при лінії одним тягом дванадцять літ, не маючи ніяких звісток із дому. Коли вернув у своє село, не застав уже родичів при життю і довідався, що батько перед смертю наслідком якоїсь лихої пригоди був змушений продати половину ґрунту. Другу половину засів молодший брат Споришів; вона обіймала всього-на-всього шість моргів немудрої підгірської землі. Що з тим робити? Брат у розмові зі Споришом натякнув про поділ, але Спориш знав добре, що цей натяк був зроблений майже зі слізьми на очах: не уста братові, але судорожно перекривлені обриси лиця, тремтячий голос і слізьми затемнені очі говорили виразно:
— Оба будемо жебраками!
Спориш зрозумів ту мову без слів і, обіймаючи брата, мовив:
— Бідний брате, знаю я, що в тебе на душі! Не потрібуєш говорити мені більше. Бачу й сам, як тяжко ти бідуєш і на тих шістьох моргах, а що ж то ще
