О горе! Цей шепіт не то що не вспокоїв його, але навпаки, відригнувся в душі як безконечна гіркість. Він почув сором за своє людське єство, що дало себе знизити в ярмо власне такого обов'язку.
— Пес, пес! Так, Панталаха мав рацію! — зітхнув Спориш, і, не дожидаючи вечері, пішов до Нафтули. Та й тут він не запопав ніякої пільги. Засівши в своїм звичайнім куточку, він підзорливим оком озирався довкола, чи люди не показують на нього пальцями; прислухувався розмовам, чи не згадують про нього. Панталаха справді й сьогодні був темою всіх розговорів: його втека і смерть були описані в газетах, були великою новиною дня. Наперекір свойому сподіванню ключник почув голоси симпатичні для помершого — здавалося, що всі забули про його крадіжі, — в пам'яті лишилися лише його ненастанні шалені пориви до свободи, що нарешті були причиною його смерти, його смілість та геніяльність у винаходженню способів до втеки. З другого боку ніхто не осуджував сторожі ані ключника — сповнили свій обов'язок. При однім столі зроблено навіть складку для вояка, що разом із Панталахою впав із даху та лишився живий.
Все те зацікавлювало і по трохи навіть успокоювало Спориша. Та коли потім вернув додому, чув, що не засне вночі і лякався своєї власної постелі: йому здавалося, що в нічній пітьмі знайде обік себе холодного, кривавого Панталаху з розторощеним лицем і з величезними, обдертими з повік, очима. Наважився не
