пройшовся по коридорі, поки капрал на місці дав воякові півголосом відповідну інструкцію.
З тривогою й неспокоєм дожидав Спориш цеї ночі. Якесь темне почуття говорило йому, що вона не буде спокійна, що тут, на тім місці, де ще перед добою жив і з такою силою волі напинався Панталаха, мусять бути найсильніші й найсвіжіші згадки про нього та сліди його зусилля. Спориш, старий вояк, не вірив у духів та в привиди, і не з того боку боявся якихось прикростей. Він боявся власного нутра, власної душі, розстроєної вчорашніми вражіннями та рефлексіями. Боявся сну і постановив собі не спати всю ніч, ходити по коридорі, балакати з вартовим вояком і взагалі робити що можна, щоби не допускати собі до голови ніяких зайвих, важких думок.
Та ба, ця постанова не зовсім удалась йому. Вояк поставлений на варті був простий селянин, новобранець, отяжілий, мовчазливий і трохи тупий та неговіркий. Утруджений цілоденною муштрою, він уночі хотів спати і тому ледве пів години додержував компанії Споришеві, терпеливо слухаючи, що цей оповідав йому про свою військову службу, та лише десь колись втручуючи від себе одне-друге слівце. Нарешті він попросту попросив Спориша, щоб дозволив йому передріматися півгодиночки, бо його сон ломить. Бідному ключникові ніщо було й діяти. От він засів на паці, як тої пам'ятної ночі, коли тікав Панталаха, і мовчки видивлявся в чорне гирло кори-
