дору, завидливо зиркаючи часом на вояка, що тут же обік нього, опертий на карабіні, заснув майже в одній хвилині.
Так минуло може з десять мінут мертвої, сонної тиші, коли втім нараз Спориш затремтів, підняв голову і напружив слух, широко витріщив очі і навіть відчинив уста. Що це було? Чи зблуда уяви, чи… чи…? Спориш не важився доснувати до кінця цеї думки і слухав, заперши в собі дух.
— Грр! грр! грр! — розлягався найвиразніше в світі по цілім коридорі тонкий, свистючий скрегіт англійської пили, що ріже залізо. Кільки мінут сидів Спориш мов закаменілий, не рухаючися з місця, ловлячи вухом і устами й усею своєю істотою ті фатальні згуки. Нічого не думав, нічого не відчував у тій хвилі, ані страху, ані тривоги; можна би навіть сказати, що був спокійний, хоча був це спокій радше колоди, ніж свідомого чоловіка.
Аж по кількох мінутах того мертвого супокою настала реакція. Жива сила прокинулася в Споришеві. Напруго кинувся на своїм місці, зірвався на ноги, хотів крикнути, хотів за щось ухопитися руками, бігти кудись, кликати підмоги, і почув, що все його тіло обілляне холодним потом. Але й це розворушення тривало лише недовгу хвилю. Отямився, не скрикнув, але зирнувши на вояка, що спав преспокійно, вспокоївся й сам потроху і почав збирати розпорошені думки.
Що це могло бути? Прислухався ще раз, уважно, пильно — таки так, нема ні-
