Не тямлячи сам, що й пощо чинить, Спориш із гуркотом і стуком влетів до казні. Казня була пуста, все в ній було в порядку, лише безмисні, вибалушені очі Прокопові поглядали на ключника з кута з тапчана.
— А ти що тут робиш? — крикнув на нього Спориш, не того щоб чогось дізнатись, але попросту того, щоб почути людський голос.
— Я… я… сплю, — мовив загикуючися Прокіп.
— А ти не чув нічого?
— Нічого, нічого.
Спориш стояв блідий як труп. Світло лихтарні, яку держав у руці, падало скісно на його лице та надавало йому страшенний, мертвецький вираз. Не знаючи, що почати далі, Спориш кинувсь уважно оглядати штаби на печі, ґрати та окови при вікнах і дверях — ніде ані сліду пиловання. А прецінь же те гарчання тривало так довго, було так виразне, що оманою не могло бути ніяким світом. З тяжким серцем, згорблений і похиленив ніби під якоюсь великою тяготою, вийшов ключник із казні, замкнув її і повільним кроком віддалився, що хвилі стаючи й надслухуючи. Та гарчання вже не було чути. Вся решта ночі проминула спокійно.
Спокійно! Те, що цеї ночі діялося в душі Спориша, було подібне скоріше до бурі, що валить усякі запори і вириває дерева з корінням, ніж до спокою. В пам'яті старого вояки під впливом внутрішньої грижі та невиясненої події віджили всі
