Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/318

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вірування та Бог зна коли чувані оповідання про духів та привидів, якими кормила його молодість пережита під сільською стріхою, яких і потім у війську наслухувався немало. Те, що донедавна відскакувало від його здорового розуму, здорової вдачі та чистого сумління, мов від сталевого щита, тепер штурмом здобувало становище і не знаходило відпору. Спориш не смів уже сумніватися, що чув надземний голос, що це Панталашина рука виконувала те гарчання, що це дух Панталахи покутує на місці своєї передчасної смерти і мститься на свойому вбійці. Стоячи на кінці коридору, Спориш уперше зі смертельною тривогою зирнув у його бездонно глибоке, темне гирло, немов лякаючись, що на тлі тої темноти в найближчій хвилиночці побачить якийсь страховинний привид, що всю кров у його жилах відразу зітне на щирий лід. За кожним шелестом дрож його пробирала, а все таки сто разів страшнішою від усякого шелесту була для нього та мертва, глуха тиша, що залягала в'язницю. Навіть вояк, сплячи біля нього на паці, не хропів, але віддихав так тихо й нечутно, що переляканий Спориш наблизив вухо аж до його лиця, бо в одній хвилі йому в душі мигнула думка, ану ж той вояк, почувши те зловіще гарчання, тут таки вмер з переполоху? Та коли по кількох годинах вояк пробудився і Спориш запитав його, чи він не чув чого, вояк преспокійно відповів:

— Ні, Богу дякувати, не чув нічого.