— Бійся Бога, Споришу, чоловіче, а ти як виглядаєш? — крикнув другого дня рано один дозорець, приходячи до служби.
— Що? А як же я маю виглядати — мовив Спориш зміненим, розбитим голосом.
— Як з хреста знятий! — мовив дозорець і аж руки заламав. — Згорбився, лице твоє пожовкло, очі запали глибоко в голову. Що тобі сталося?
— Алеж нічого, нічого! — мовив Спориш, махаючи рукою. — Так тобі здається. Мені нічого не хибує!
Дозорець здвигнув плечима і покивав головою.
— Алеж ти хорий, ледве на ногах держишся! Трусишся як у лихорадці, в тебе гарячка! — говорив дозорець, старий військовий товариш Спориша.
— Ну, Бог з тобою! Що тобі сниться! Пек-запек! — відмовлявся Спориш, силкуючись усміхатися. — Ще направду віпреш у мене, що я хорий. Ні, кажу тобі, що я здоров. То… так лише, я не спав уночі. Просплюся по обіді і буде мені зовсім добре.
І поспішною ходою він віддалився, немов стараючись втекти від допитливих очей старого товариша. Розуміється, що про свою нічну пригоду він нікому не згадував ані словом. Боявся, щоб його не висміяли. Зрештою чекав, що скаже другий ключник, який по ньому держатиме слідуючої ночі дижур у тім коридорі.
— Слухай но, братіку, — питав якось несміло і з якимось заклопотанням Спориш слідуючого дня другого ключника,
